середу, 28 листопада 2012 р.

Венеціанські джерела київських стародруків

Викладаю свою доповідь в київській «Просвіті» 22 листопада 2012 року:


За кілька років ми відзначатимемо ювілейну дату – 400-ліття заснування друкарні Києво-Печерської лаври – найпотужнішої та наймайстернішої кирилівської друкарні XVII століття. Друкарні, що задавала тон та стиль як на сході – у Московії, так і на заході – у тодішніх румунських державах друкарі яких прямо наслідували київські зразки.
Звідки ж взялося на кордоні з Диким полем, у напівзруйнованому Києві таке потужне культурно-мистецьке середовище, яке створило чудові зразки книжкового мистецтва? Щоби відповісти на це запитання, треба повернутися на століття назад, і оглянути, хоча-би коротко, історію кирилівського книгодрукування.



Як відомо, першими кирилівськими друками були книги видані Швайпольтом Фіолем у Кракові у 1491 році.

На той час книгодрукування рухомими літерами на Заході вже існувало пів-століття: в основному на німецьких та італійських землях.

Друга кирилівська друкарня була заснована у Чорногорії у 1494 році. Безумовно, тут не обійшлося без допомоги Венеції, адже техніка виготовлення шрифтів не була ще поширена на слов’янських землях. Окремо відзначимо мистецькі якості чорногорського шрифту, який відомий вчений-славіст Йозеф Шафарик вважав найкращим кирилівським шрифтом всіх часів і народів.

Третя кирилівська друкарня існувала у 1508-1512 роках на території сучасної Румунії у місті Тирговіште.

Наступні кирилівські друкарні, протягом пів-століття, за кількома виключеннями, були пов’язані з італійським містом Венеція.
У 1512 році (рівно 500 років тому, до речі), до італійського друкаря Джорджо Руссконі (який не був ні русином, ні тим-більше росіянином) звертається хорват Франческо Раткович, що замовляє дві кирилівські книги: «Служба Діви Марії» та «Молитва святої Бриґітти».

Ці книги були надруковані варіантом кирилівського шрифту: так званою босначицею, але що цікаво: можливо ці друки бачив Франциск Скорина, який саме в цей час повертався з навчання у Падуанському університеті, і який за твердженням професора Немировського не міг не проїздити через Венецію. Зі свого боку скажу, що Скорина друки Русконі швидше за все таки бачив, адже в його шрифтах багато незвичних для східних слов’ян конструкцій, якими він міг надихатися саме там, у Венеції.

Наступною кирилівською друкарнею була знову венеціанська – власником якої був серб Божидар Гораджанін, що перевіз свою друкарню згодом у рідне Горажде.

Але найбільш визначним явищем у кирилівському книгодрукуванні XVI століття були венеціанські друкарні Божидара Вуковоча та його сина Вінченцо, а також їхніх послідовників.
На цій друкарні варто зупинитися докладніше. Працювала вона з 1519 по 1560-ті (й далі, але вже у Вуковичевих послідовників), з перервою у 1522-1535, через що деякі дослідники вважають що друкарень було дві, але аналіз шрифтів книг, що вийшли з друкарні Вуковичів показує, що всі вони надруковані одним і тим же шрифтом.

Друкувалися книги й іншим шрифтом – меншим, але з такою самою графікою. Тут цікаво відзначити, що шрифт цей вживався як для мініатюрних видань в 16 долю листа, так і для великих – в половину.

Це важливо відзначити, бо на східно словянських землях, за звичай великі книги друкували великим шрифтом, особливо це було притаманно для Московії, де кишенькові видання були не поширені. В Литві першу кишенькову книгу надрукував Франциск Скорина у 1522 році. Про розмір шрифтів та формат київських видань ми поговоримо згодом. Зараз же зазначимо лише, що чим менше розмір шрифту, тим складніше його виготовити, і тим більшою має бути майстерність і гравера, і словолитника, і друкаря.
Шрифти видань Вуковичів надзвичайно вишукані та якісні і навіть сьогодні вони не виглядають архаїчними.

Те ж можна сказати і про ілюстрації. Вони надзвичайно стильні й графічні, а також виконані в абсолютно візантійській стилістиці.

Першим на це звернув увагу С. Яремич у 1910 році у своїй статті «Византийские сюжеты венецианских изданий XVI в.» в журналі «Искусство и печатное дело»
Крім венеціанських друкарень Вуковичів та їх послідовників у 16 ст. були й інші потужні кирилівські друкарні, це в першу чергу: румунська друкарня диякона Коресі, московська державна друкарня, литовська друкарня Мамоничів та українські – львівська братська та острозька друкарні.
Румунська друкарня диякона Коресі припинила своє існування у 1580-их роках. Вона мало цікава для нашої теми, хоча і відчула значний вплив венеціанських друків. Для нас цікавіша діяльність московської друкарні,

а також її працівників – Івана Федорова та Петра Мстиславця, які надрукувавши дві книги, втекли з Москви, прихопивши з собою друкарню, яка була державною власністю. Далі, як відомо, надрукувавши у Заблудові кілька книг, їхні дороги розійшлися: І. Федоров вирушив до Львова, а П. Мстиславець до Вільно, де обидва продовжили книгодрукарську діяльність.

Діяльність Івана Федорова в Україні завжди була перебільшена. Ярослав Ісаєвич у своїй книзі «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» наводить показову історію: Більшість джерельних документів 1573-1648 рр., які стосуються тогочасного українського друкарства, опубліковано в збірнику документів, якому в тодішніх умовах надано дещо ідеологізовану назву "Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні. XVI — перша половина XVII ст." / Упорядники Я.Д. Ісаєвич, О.А. Купчинський, О.Я. Мацюк, Е.Й.Ружицький (Київ 1975): окремі документи, на щастя, другорядні (про участь Івана Федорова як управителя монастирського маєтку в сутичці з мешканцями сусіднього села), було вилучено зі збірника під тиском видавця — Головного архівного управління при Раді міністрів УРСР.  (Найсмішніше те, що роком раніше цей документ був опублікований Є. Немировським у Москві.) Звичайно, діяльність Івана Федорова не варто і применшувати — це була дійсно талановита та неординарна людина, але про його спадок можна коректно говорити лише у контексті Львівської братської друкарні, яка придбала друкарню Івана Федорова, і довгий час користувалася його шрифтами і ритинами. Вплив І. Федорова на Острозьку друкарню був мінімальний – Федоров працював там не довго, і швидше виступав як організатор, менеджер, а не як майстер. Наприклад шрифти до такого знакового федорівського видання як «Острозька біблія» різав не Іван Федоров, а Гринь Іванович – українець із Заблудова, який в свою чергу вчився у львів’янина Лавріна Пухала.

Впливу ж Івана Федорова на друкарню Києво-Печерської лаври, яка почала працювати через три десятиліття після смерті першодрукаря не було навіть опосередкованого. На київське книгодрукування мала прямий вплив інша друкарня: Стрятинська, власниками якої були Федір та Гедеон Балабани. Цю друкарню придбав згодом тодішній архімандрит Києво-Печерської лаври Єлісей Плетенецький, і саме Стрятинська друкарня послужила основою для друкарні лаврської. На історії та виданнях Стрятинської друкарні зупинимося докладніше.Друкарня ця була заснована не пізніше 1602 року Гедеоном Балабаном, єпископом львівським разом з його племінником Федором Балабаном – людиною назвичайно освіченою та ерудованою. Запам’ятаємо, що Федір Балабан отримав освіту в Італії. У стрятинській друкарні були надруковано кілька книг: Служебник (1604) і Требник (1606), а також, можливо, Харитонія та Євангеліє учительне – книги, які згадуються в історичних документах як стрятинські друки, але жодного примірника яких не збереглося. Служебник і Требник, примірники яких дійшли до нашого часу, ми розглянемо докладніше.

Книги надруковані різними шрифтами. У Служебнику один текстовий шрифт, у Требнику – два: основний шрифт і шрифт передмови, більш легкий. Також використаний заголовковий шрифт, що дуже схожий на заголовковий шрифт Служебника, заголовковий грецький(?) шрифт антиква, ініціали (схоже що ті ж що і в Служебникові), ломбарди, вязь.Таким чином ми бачимо, що у стрятинській друкарні були як мінімум три текстові шрифти, та два заголовкові (ініціали, ломбарди та вязь ми відносимо швидше до декоративнх елементів).

Відомий український вчений Іван Огієнко, вважає найкращим шрифтом Стрятинської друкарні – шрифт Служебника. У своїй праці «Історія українського друкарства» він зазначає: «Стрятинська друкарня була дуже добре уряджена; з технічного боку стрятинські видання надзвичайно гарні, значно кращі від львівських братських. Шрифти розкішні, великі, особливо Служебника (т. зв. євангельський); шрифти ці трохи нагадують Хведорівські, але зроблені не з них, — їх зроблено на зразок давнього київського уставу. Видання ці мають багато графічних дуже гарних оздоб.» Ми не можемо навіть здогадуватись, що саме Іван Огієнко мав на увазі під фразою «давній київський устав», адже до нашого часу дійшло менше десятка книг переписаних саме у Києві протягом 14-16 ст. Можливо 100 років тому, в час написання своєї книги Іван Огієнко бачив якісь київські рукописи, що не дійшли до нас.
Абсолютно протилежно, щодо шрифту Служебника, у своїй праці «Мистецтво книги на Україні у 16-18 ст.» висловлювався Яким Запаско: «Основний текст надруковано створеним у Стрятині шрифтом, літери якого досить великі (висота очка 5 мм). У створенні цього шрифта стрятинські друкарі чомусь вдалися не до сучасного їм друкарського та рукописного півуставу, а взяли за основу літери українського письма старішого малюнка – уставного типу. Ясна річ, архаїчні форми письма не дали доброго вигляду стрятинським шрифтам. Літери вийшли не досить стрункі, основні штрихи важкуваті, в рядку літери прямокутного накреслення тісняться, а круглого накреслення – мають надмірні прогалини. Вади цього шрифта, мабуть, бачили й самі друкарі, бо з двох наступних балабанівських друків він вжитий лише в Требнику». Напевно це якась помилка, адже шрифт Служебника у Требнику нами не виявлений.
Високо оцінював якість стрятинських шрифтів Григорій Коляда: «Обидва стрятинських видання відрізняються типографською довершеністтю починаючи зі шрифту» – пише дослідник у своїй праці «Балабанівські друкарні». І далі: «Всі три збережені балабанівські книги різко вирізняються серед сучасних східнословянських видань великою кількістю західноєвропейських елементів».
Це не дивно, якщо взяти до уваги, що у Стрятині знаходилась велика бібліотека в якій було чимало західноєвропейських видань, зокрема Біблія Плантена, з якої і скопійовані ініціали Служебника.
Але нас більше цікавлять не західноєвропейські книги бібліотеки, а саме слов’янські кирилівські, шрифти та ритини яких могли бути прототипами для стрятинських друків. Г. Коляда припускає, що у бібліотеці Балабана були як мінімум три венеціанські видання Божидара Вуковича: Требник, Псалтир (1519) і Збірник (1538). Ось тут, нарешті, ми впритул підійшли до теми нашої розмови. Можна припустити що Є. Плетенецький купив не лише стрятинську друкарню (що документально підтверджено), а і бібліотеку хоча документи, що це підтверджують ще не знайдені (якщо вони збереглися чи взагалі існували). Адже те що при лаврській друкарні існувала бібліотека, в якій було чимало венеціанський видань – безумовно. Щоби переконатися в цьому, варто уважно оглянути перші київські видання. Почнемо зі Служебника 1620 року:

порівняймо цю київську ілюстрацію з венеціанською:


А тепер погляньмо на ілюстрацію з Анфологіну:


І порівняймо, знову ж таки з венеціанською:


Ще один приклад:


Бачимо, що київські ритувальники напевно копіювали конкретні венеціанські ілюстрації. Можливо з продемонстрованого видання Крайкова, а можливо з попередніх Вуковичових, але композиція, кількість фігур, їх пози, архітектурні та пейзажні елементи, все це абсолютно ідентичне.


На зустрічі мені намагалися опонувати, що ніби-то ніхто нічого не копіював, що то просто однакова іконографія, так всі малювали. У мене, на жаль не було з собою ілюстрацій, які я покажу нижче, і на яких наглядно видно що тут є однакова іконографія, але немає буквального копіювання, яке присутнє на прикладах вище.

Сюжет Трійця з з київського Требника, 1646 року:



І та ж, старозавітна трійця з такою ж іконографією, але з іншою композицією, з іншою поставою фігур, і т. ін.:



Це ілюстрація — з чернігівського видання Правила к божественному причащенію, 1745 року. Бачимо, що тут не йде мова ні про яке копіювання, хоча сюжет та іконографія однакові. А тепер подивімося ще раз на пропоновані вище київські та венеціанські ілюстрації де один і той же сюжет (картинки збільшуються при натискуванні). 
Безумовно, київські друкарі бачили ілюстрації у венеціанських книгах, і швидше за все — наслідували їх та буквально копіювали.

Немає коментарів:

Дописати коментар